Неможливе – можливо, або чи легко бути волонтером

Волонтер – це слово зараз надзвичайно популярне й часто уживане. Кожен, хто ніяк не причетний до волонтерства, вкладає в це поняття свій зміст. Хочу поділитися своїм досвідом та емоціям від моєї першої волонтерської спроби. Можливо, мої враження додадуть комусь сміливості зробити перший крок назустріч благодійності, а хтось назавжди полишить такі думки.

Кілька місяців тому, беручи інтерв’ю у Сергія Урбана, я запитала: «Що порадите тим, хто хоче зайнятися благодійністю, але не може наважитись?» і він відповів: «Просто робити». Тож і я вирішила просто спробувати. Не скажу, що я в душі супер-благодійник, я звичайна людина, в житті якої є людські проблеми і радості. Тож, приймаючи рішення, поїхати з групою «Добре діло» в дитячий будинок, я навіть не уявляла наскільки це непросто і емоційно, і психологічно. Для мене дитбудинок – це, передусім, діти, але виявилося не зовсім так…

Перша хвиля емоцій мене накрила на місці збору групи – я дізналася, що ми їдемо в дитбудинок-інтернат для розумово відсталих хлопців. Волонтери, для яких це була вже не перша поїздка, почали розказувати про всі «труднощі» у спілкуванні з такими дітьми. І я зрозуміла, що абсолютно до цього не готова… але відступати було вже пізно.

Перші мої думки вже на території інтернату: де ж діти? Як виявилося, «дітьми» були здебільшого хлопці від 10-ти до 30-ти років. Уявіть: фізичний розвиток і зовнішній вигляд дорослого чоловіка, при цьому розум і вираз обличчя 3-річної дитини. Після того, як перший шок минув, я зрозуміла, що потрібно просто відключити всі особисті емоції та хвилювання і робити те, задля чого я туди приїхала – свято для вихованців інтернату.

Аквагрим, цікаве щоу, гігантські роботи, майстер-класи, барабани і солодкі подарунки – нам вдалося подарувати дійсно багато позитивних вражень і посмішок, але справжній вибух емоцій викликами круті байкери. Я переконана, що вихованці дитбудинку ще довго пам’ятатимуть цей день.

Але хочу окремо зупинитися на тих моментах, які мене вразили найбільше і які просто неможливо не пропустити через душу…

Підходить хлопчик і каже: «Давай танцювати». Я розумію, що потрібно реагувати як на прохання маленької дитини, але ж перед очима – дорослий чоловік… У мене був кількасекундний ступор.

Просто комок в горлі і неймовірний біль всередині після запитання «дорослої дитини»: «Ти мене любиш?». Що відповісти?..

«Дивись, які у мене машинки… є червона і жовта! Хочеш таку?», − в очах «дитини» неймовірна радість і щастя від того, що в нього є такі іграшки. А перед тобою дорослий чоловік з дитячим поглядом…

Хлопчик возить за собою на мотузочці машинку і весь час дивиться назад, щоб не загубити її. А ти бачиш чоловіка, який боїться втратити іграшку…

«Я тут головний і все знаю, якщо хтось буде ображати, скажи мені», − каже підліток, а в його очах дитяче захоплення від того, що може відчути себе дорослим…

Це лише кілька епізодів, описуючі які, я намагаюся передати наскільки складно емоційно і психологічно даються такі волонтерські будні. Я переконана, що не менш складно провідувати поранених у госпіталі, чи дарувати посмішку та позитив діткам в інтернаті, які просто чекають і мріють, що їх забере мама…

Не дивлячись на всі мої особисті хвилювання (а вони були і в інших учасників нашої волонтерської групи), дуже хочу передати ту атмосферу, яка панувала під час візиту в інтернат. Уважно придивіться до емоцій, які вдалося подарувати нам тим, хто цього так потребує. Завдяки фото пропоную відчути усе, що відчули учасники групи «Добре діло» та вихованці Святошинського дитбудинку-інтернату.

 Від себе особисто хочу висловити безмежну вдячність і захоплення учасникам групи «Добре діло», які знаходять час і сили творити добро, і нехай усі добрі справи повернуться до вас сторицею. Не знаю, чи будуть у моєму житті ще волонтерські спроби, але я точно пам’ятатиму свій перший досвід. Після відвідування таких закладів починаєш розуміти, що всі твої проблеми у житті, які досі здавалися непереборними, насправді дрібниці. І ще більше починаєш цінувати те, що маєш у житті.