Томос і російське державотворення. Або чому у Москві істерика?

Істерія російських ЗМІ, спікерів і всієї пропагандистської машини Кремля на тему української автокефалії зашкалює. І не дарма. Визнання українського православ’я світовими православними церквами стане подією геополітичної ваги з дуже довготривалими наслідками. Тема багатогранна, має різні аспекти і виміри. Зміни будуть стосуватися не тільки України, а й самої Росії. На поверхні лежить розуміння, що Москва поступово втратить більшу частину Єпархій на території України. Це означає втрату впливу, грошей і статусу. Це втрата духовної влади над великою частиною України. Та є більш глибинні наслідки від появи української автокефалії, які вплинуть на російське державотворення, ідеологію та ідентичність росіян у перспективі. Саме ці аспекти ми розглянемо в даній статті.

Київський патріархат руйнує російський великодержавний міф

Із самого народження у 988 році Київська православна митрополія була підпорядкована Константинопольському патріарху. 698 років – 7 століть. 1686 року Москва виторгувала собі право у Константинополя призначати Київського митрополита. Через рік, у 1687 році, Вселенського патріарха Діонісія змістили з престолу і позбавили духовного сану, у тому числі за передачу Київської митрополії Москві. Але повернути ситуацію назад Константинополю в реальності не вдалося.

Внаслідок підпорядкування Київської митрополії Москві, остання набуває всі інструменти для оформлення власної ідеологічної доктрини. Опанувавши колиску православ’я — Київ, Москва перебирає на себе історичну тяглість, спирається на історію Київської Русі, на її духовну й культурну спадщину. З’являється теорія «Москва — третій Рим». Поступово Україна втрачає свою стару назву Русь, яка тепер переходить до Москви. І вже в наступному столітті, з подачі Петра І, Московія офіційно починає йменувати себе Росією.

Лубочне зображення концепції "Москва - Третій Рим", стилізоване під православну ікону

Українські території і народ, який з давніх часів мав самоназву Русь, щоб відрізнятися від московитів прийняли назву «Мала Русь», яка згодом еволюціонувала у назву «Малоросія». Вже пізніше, у другій половині ХІХ століття гору взяла самоназва Україна. Найменування, яке вживалося в різних формах з 12-13 століть паралельно з вищезгаданими «Русь», «Мала Русь» і «Малоросія». Можна прогнозувати, що здобуття української автокефалії згодом приведе до більш активного застосування словосполучення Україна-Русь у різних формах як самоназви українського народу та його території. Наступне твердження із розряду футурології. Однак, не можна виключати, що в майбутньому постане питання і щодо перейменування власне офіційної назви держави з «Україна» на «Україна-Русь».

Київ і Україна в ідеології російського державотворення

Росія не була б Росією, якби не її ідея месіанства, якби не її ідеологія. Все російське державотворення вже понад 300 років украй ідеологізоване, побудоване на міфі. Це така собі штучно вибудувана ідейна картинка, яка заступила реальність. Ця, з дозволу сказати, віртуальна російська реальність піднімає російський народ на жертви, війни та обмеження, які не потрібні самому народу, а треба виключно російській еліті. Народ при цьому всі століття терпить утиски, злидні, залишається глибоко нещасним і живе у стані перманентної трагедії. Усе це він приймає в обмін на статус називатися «великою державою», показувати «кузькіну мать» і подібне.

В ідеології російського державотворення Київ посідає особливе місце. Це і «киевская купель», і Володимир Великий – Хреститель, князь Київський, з якого починається підручник історії Росії. Це місток до Третього Риму через Другий Єрусалим. Київська Русь і Україна - це цілеплетево смислів і сюжетів ідеології (віртуальної реальності) російського державотворення.

Узагальнено всю ідеологію Москви щодо України можна звести до простої формули: Київ – це колиска православ’я і взагалі держави Російської. Коли Київ втратив лідерство, його місію почала виконувати Москва. Звідси ідея "собіранія земель руських". Ми - один народ, разом ми сила і так далі.

До 2014 російська ідеологія щодо України формувала для власного споживача і «сочуствующіх» в Україні таку картинку. Мовляв, частина України задурманена впливом Заходу. Київ слабкий, його тягнуть в НАТО та ЄС. Москві конче потрібно виконати свою супер-місію і захистити колиску православ’я та народ український, який збили з істинного шляху і штовхають у ворожий та чужий (сатанинський!) Євросоюз.

Майдан, зміна влади, війна, добровольчий рух, хвиля патріотизму в Україні віддзеркалилися в російській віртуальній реальності фашистами, бандерівцями, розіп’ятими хлопчиками тощо. Дії Росії в Криму і на Донбасі якраз обґрунтовуються потребою захисту своїх «правильних, незіпсованих» Заходом братів і сестер (один же народ). Путін розраховував, що зможе «захистити» все українське Причорномор’я і Схід України, аж по Дніпро. Та в Москві прорахувалися.

Кремль і сьогодні продовжує ідеологічну лінію про «правильних» і «не правильних» українців. Але віртуальна картинка тріщить. Аж занадто багато українців не правильних, вся влада в Україні не правильна (фашисти), послідовні кроки не правильно вживає і все це занадто довго затягнулося. Ареал «правильних» українців звузився і набув чіткого конфесійного означення – це вірні, що «перебувають у конфесійній єдності з Московським патріархатом». Всі інші - не правильні, бо розкольники. Доводити це не потрібно: "Вони ж не визнані жодною православною церквою", - каже Москва.

Таким чином, втручання в українські справи, в тому числі військове, під приводом захисту «правильних» українців є справою сакральною. Тобто, апріорі корисною, потрібною, освяченою. Все це приклади російських ідеологічних сюжетів.

Якщо томос про автокефалію української церкви буде, Москва його не визнає і змушена буде робити «не правильними» більшість православних церков, які цей томос підтримають. Вона вже сьогодні погрожує припинити спілкування з Константинополем. А це вже інша історія. Промальовується перспектива самоізоляції. Спілкуватися релігійна Москва буде лише з кількома своїми церквами-сателітами. Отже, можна прогнозувати серйозний перерозподіл сил у глобальному православ’ї, де Київ і українська церква мають усі шанси перетворитися на найпотужнішого гравця в блоці церков, які «не з Москвою».

Український томос та ідеологія російського державотворення

Ідеологія – це, в першу чергу, система ідей, яка вибудувана заради обґрунтування чогось. Ідеологія державотворення обґрунтовує причини появи, потребу розвитку та існування держави. Російська ідеологія державотворення, щоб обґрунтувати значимість, історичну тяглість та сакральність імперії, залізла в Київ.

Ідеологи російської імперії закопали пуповину величі Москви в Києві. На землі, яка етнічно, культурно та, головне, цивілізаційно не Росія. Такий ідеологічний підмурок протримав на собі систему ідей імперії більш ніж 300 років.

Військово-політичні події в Україні останнього часу серйозно похитнули російську ідеологічну віртуальну реальність. Але утвердження в Україні незалежної від Москви і визнаної світом помісної церкви загрожує зруйнувати всю ідеологічну систему російського державотворення. І в Москві це розуміють.

Москва та її церква вийшла з Києва. При тому, Москва є церковним центром, а Київ залежний від Москви. Апріорі молодший став чомусь старшим і першим. Після утвердження канонічної церкви з центром у Києві в подальшій перспективі усе має підстави змінитися. Саме церква на берегах Дніпра буде нащадком «Володимирового хрещення». Погодьтесь, російським ідеологам буде важко пояснювати наступним поколінням росіян, чому вони первинні і вони, грубо кажучи, спадкоємці Володимира, якщо сидять на Москві-річці, а в Києві на Дніпрі своя окрема церква існує.

Сьогодні це може здатися фантастичним, але через деякий час саме церква з центром у Києві може сприйматися як церква-мати для московської церкви. По факту так воно і є. Просто ця матір багато століть була невизнаною і пригнобленою. Москва нас тримала у своїй орбіті пуповиною, якою від нас народилася.

Отже, якщо російську ідеологію розглядати в широкому розумінні, як систему ідей-цінностей, засобом яких обґрунтовується модель соціальної реальності цього суспільства і держави, то поява потужної канонічної церкви з центром у Києві в перспективі руйнує одну з основних підвалин даної ідеологічної системи. Факт канонічного Київського патріархату є фундаментальною логічною суперечністю для російської ідеології в існуючому її вигляді. У Москві це відчувають і розуміють.

P.S. Частина ідей цієї статті є оптимізованими для широкого кола читачів висновками з дисертації автора на тему «Витоки та еволюція ідеології українського державотворення в середньовічну та ранньомодерну добу».

У наступних публікаціях автор має намір окреслити наслідки для України, які мало підпорядкування Київської митрополії Москві у 1686 році, розглянути тему томоса про автокефалію в контексті сучасного українського державотворення, а також повернутися до питання щодо перспектив ширшого вживання поняття «Україна-Русь».

Максим Плешко,

політолог, українознавець, кандидат філософських наук